Прости нас, пам’яте, прости!

На столі  вишитий рушник, на ньому лежить чорна хлібина зі склянкою води, горить свічка, стоїть букет квітів, перев’язаних чорною стрічкою.

                                                              На дошці написи:

                                                

                                                 Чим яскравіш Кремля світили зорі,

                                                 Чим дужче вождь про щастя дув у вуса,

                                                 Народ Вкраїни від голодомору

                                                 Мільйонами в землі перевернувся.

                                                                                           М.Московка

 Помирало щодня - 25 тис. людей.

 Щогодини – 1000 чоловік.

 Щохвилини – 17 чоловік.

                                                   Ніхто не прийде, не спита,

                                                   Чом півсела в одній могилі,

                                                   І ні горбочка, ні хреста?

                                                   «Прости нас, пам’яте, прости!...»

                                                                                              В.Сапон   

Учитель: Нині перед українською наукою постало завдання чітко висвітлити причини й перебіг спланованих та організованих геноцидних голодоморів 1921-1922 років, часткове голодування 1924-1928 , 1932-1933, 1946-1947 років у контексті світової історії і цим самим посприяли вирішенню інших дотичних історичних, філософсько-світоглядних, соціально-економічних та ідейно політичних проблем у житті не лише українського, а й інших народів світу.

          Голодомори є результатом дії не так природних чинників та стихійних лих, як організованої злочинності владних і світових латентних структур – убивчих засобів управління суспільствами від найдавніших часів, і мають розглядатися як форми покарання «неугодних» і «виховання» тих, які вижили, з метою беззастережного керування фізично та духовно зламаними людьми.

          Осягти в послідовному викладі, читаючи підряд сторінку за сторінкою чорну хроніку голодоморів в Україні - це не просто для нервів. Нелегко читати, але треба. Без повної правди про минуле, якою б страшною вона не була, не мислиться  процес оновлення та очищення, що відбувається  в країні.

1-й учень.

                         Ти кажеш, не було голодомору?

                          Ти кажеш не  було голодомору?

                          І не було голодного села?

                          А бачив ти в селі пусту комору?

                          З якої зерно вимели до тла?

                          Як навіть варево виймали з печі,

                          І забирали прямо із горшків,

                          Окрайці виривали з рук малечі

                          І з торбинок нужденних стариків?

                          Ти кажеш, не було голодомору?

                          Чому ж тоді, як був і урожай,

                          Усе суціль викачували з двору, -

                          Греби, нічого людям не лишай!

                          Хто ж села, вимерлі на Україні,

                          Російським людом поспіль заселяв?

                          Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

                          Імперський молох світ нам затуляв!

                          Я бачив сам у ту зловісну пору

                          І пухлих, і померлих на шляхах.

                          І досі ще стоять мені в очах…

                          А кажеш – не було голодомору!

    Вчитель:  Пам'ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни.     У 1932 році погодні умови склалися сприятливі, й хліб в Україні вродив. Але становище в країні було катастрофічне, тому партійне керівництво прийняло рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у населення.

         Отже, в Україну відправлено з Москви та Ленінграда так званих десяти тисячників, кримінальних злочинців і морально негідний елемент. Як дикі звірі, бродили вони в пошуках хліба, пробивали залізними щупами підлоги, печі, стіни, скопували городи, сади, витягували їжу з печі, забираючи останній кусень із рук вмираючої дитини. За кілька місяців надзвичайної комісії вибрали з сіл усі запаси зерна. Деякі селяни накладали на себе руки. За нездачу зерна позбавляли волі на 10 років.

  Учень:     7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову  «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперацій і зміцнення громадянської власності», яку народ прозвав декретом про «П’ять колосків». І почався масовий забій людей, безкарний глум над селянами, особливо над дітьми. Відомі факти, коли дітей забивали на смерть прямо на полі, за кілька зернин, які вони знаходили.  А охоронці пояснювали свої вчинки тим, що «боролися з розкрадачами соціалістичної власності».

           Жертвами терору були не тільки селяни, а й керівники колгоспів, голови сільських рад, секретарі райкомів партій, голови райвиконкомів. Їх судили за невиконання хлібозаготівельних планів. Люди виступали і писали вождю про свої проблеми та голод в Україні.

 Вчитель:   Ось текст деяких листів: «Шановний т. Сталін, чи є закон  Радянської влади, щоб селянство сиділо голодне, так як ми,  колгоспники, не маємо уже з 1 січня 1932 року в своєму колгоспі ні фунта хліба. Ми і вирішили спитати - що буде далі? Як ми можемо будувати соціалістичне будівництво народного господарства, коли ми приречені на голодну смерть, бо ще до врожаю 4 місяця. Питаємо: за що ми билися на фронтах: за те, щоб сидіти голодними, щоб бачити, як вмирають діти в корчах з голоду?»

                       (лист з Глобинського району, с. Горби. Без підпису)

«Я бачив, що в Росії пуд хліба 10 крб., а в Україні-80 крб. - і немає. І всі їдуть в Росію. У нас забрали хліб. Я працюю в колгоспі на тракторі, але не можу прожити – я обірваний, голодний, мені навіть соромно  про це Вам сьогодні писати, бо я людина молода, маю 19 років».

                   Лист з Київщини, Бориспільського району,с. Рогозів-Кривошей.)

  Учениця: А ось інший документ – «Лист Секретаря ЦК КП(б)У С.В.Косіора Секретарю ЦК ВКП(б) Й.В.Сталіну – Про економічне і політичне становище в південній частині степових районів України та продовольчі труднощі» від 26 квітня 1932 року – «У нас есть отдельные случаи и даже отдельные села голодающие, однако это результат местного головотяпства, перегибов, особенно в отношении колхозов. Всякие разговоры о голоде в Украине нужно категорически отбросить. Та серьёзная помощь, которая Украине была оказана, даёт нам возможность все такие очаги ликвидировать».

  Вчитель: Йосип Сталін вважав, що «національна проблема в Україні в самій своїй суті-це селянська проблема». А в той час середня тривалість життя українців у 1933 році- становила 7.3 роки у чоловіків і 10.9 - у жінок.

            Навесні 1933 року від голоду вмирало щодня майже 25 тисяч осіб, щогодини – 1 тисяча осіб, щохвилини -17 людей. Щоб вижити, їли абсолютно все: траву, землю, собак, їжаків, ховрашків, мишей, ловили горобців, голубів, отруйні гриби, розривали скотомогильники – і вже падалицю брали і варили, що отримати навар.

           Голод охопив територію з населенням 60 млн. осіб, а кількість жертв досягла, за різними джерелами, від 7,5 млн. до 10 млн. осіб, а іноземні дослідники називають навіть цифру 25 млн. осіб. У селах навесні 1933 року почалося трупоїдство і людоїдство. Зареєстровано 10 тис. судів над людоїдами. Це лише офіційна статистика, а скільки ще не виявлених фактів залишилося?

Учениця:

                                У той рік заніміли зозулі

                                 У той рік заніміли зозулі,

                                 Накувавши знедолений вік,

                                 Наші ноги розпухлі узули

                                 В кирзяки – різаки в той рік.

                                 У той рік мати рідну дитину

                                 Клала в яму, копнувши під бік.

                                 Без труни, загорнувши в ряднину…

                                 А на ранок – помер чоловік.

                                 І невтому, трудягу старого,

                                 Без хреста повели у той бік….

                                 І кістьми забіліли дороги

                                 За сто земель сибірських, сто рік,

                                 У той рік і гілля, і коріння –

                                 Все трощив буревій навкруги…

                                 І стоїть ще й тепер Україна,

                                 Як скорбота німа край могил.

 Вчитель.   Голодне лихоліття найболючіше  вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участь у колгоспному виробництві, а відтак не одержували рятівних 100-300 грамів хліба на працюючого. За переписом 1926 року діти віком до 14 років становили 38% сільського населення, тобто більше його третини. Дітей віком до 4 років виявилося 16% - тобто у голодний 1933 рік їм мало виповнитися 10 років. Та не судилося.  Селян довели до такого фізичного виснаження, що батьки забивали своїх дітей, аби прогодувати людських м’ясом інших, які зосталися. У липні 1932 року селянка з Вінницької області зарізала 3-х річного сина, а його м'ясо обміняла на яйця у сусідів.

   Учень: …Січень 1933 року-пленум ЦК ВКП(б) – виступ Й.Сталіна: «Ми безперечно добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшуються у нас із року в рік. В цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги Радянської влади».

 Учениця: На шляхах між селами лежали трупи. Йшла людина, впала і вмерла. Мертвих було так багато, а живі – такі недужі, що в кращому разі закопували своїх покійників без труни прямо на городі чи біля хати. Вмирали цілими сім’ями, родинами, вулицями, селами. По селах їздили підводи і збирали трупи. Нерідко, щоб не вертатися вдруге до тієї ж самої хати, на підводи клали ще живих людей, відвозили до ями і кидали разом із мертвими. Свідчення А.Саломатіна (Вінницька область): «Сусід віз якусь тачку. Провезе 5 метрів і лягає від безсилля на землю, то він віз свого 10-річного сина, який помер 2 тижні тому. Всі ці дні батько тримав труп дитини дома, бо отримував черпак чечевиці на нього і сам з’їдав. І коли від смороду не стало вже життя сусідам, вони почали вимагати вивезти дитину на кладовище». Свідчення Д.Шейна: «Моя бабуся якось бачила, як змучені від непосильної праці комсомольці лежалі під деревом, а трактор їздить прямо по трупах і зіштовхує те, що від них  залишилося, в яму. Потім засипає її».

   Учень:  Батьки відвозили своїх дітей на вокзали, у міста, кидали біля великих підприємств у надії, що міліція їх здасть у дитячі притулки, - і таким чином вони врятуються від голодної смерті.

              За травень 1933 року по Харкову було зібрано близько 12 тис. безпритульних дітей, із них від голоду померло близько тисячі через декілька днів. Смертність дітей сягала, за деякими неповними підрахунками, 50 і більше відсотків до загальної кількості померлих. Діти значно швидше захворювали внаслідок тривалого недоїдання і фізичного виснаження. Стали пусткою сільські школи, бур’яном поросли дитячі майданчики, а відсутність учнівсько – педагогічного колективі сягала подекуди 96-98 % рівня попередніх років.

    Вчитель: Для забезпечення життєздатності дитячого організму, це

нижче навіть голодної норми, необхідно було мати щодня: 300 гр.  хліба, пів яйця, склянку молока, 5 гр. цукру, жирів і 25 гр. м’яса. Такої норми не мали навіть робітники у містах, а діти тим паче.

          Сумні події 1933 року відтворено у листах італійського дипломата в Харкові – консула С.Граденіго. 13 травня 1933 року він повідомляв Королівську Амбасаду Італії у Москві про жахливі факти голодомору в Україні. «На базарі мертвих поскидали, як купи шмаття, у болото з людського гною. Одна дитина ссала молоко з грудей мертвої матері, з посірілим обличчям. Люди говорили: «Це пуп’янки соціалістичної весни…». Опухлих перевозять товарним поїздом у поле і залишають їх за 50 – 60 км. від міста, щоб там помирали, ніким не бачені. Ці відомості достовірні, я отримав їх від санітарів».

          На заході про голод почали говорити у 1933 році, хоч інформація з’явилася ще й  раніше. Одним із перших, хто писав про голод у той час, був кореспондент англійської газети «Манчестер гардіан» Малькольм Маггерідж.

   Учениця:    Найбільших втрат зазнала Дніпропетровська область. З усієї кількості зареєстрованих смертей в Україні 70% припадало саме на неї. Далі йшла Вінницька область, яка мала 17 районів масової смертності та голодування, а за нею Донецька – 11 районів, Одеська – 14 районів, Харківська – 9 районів.

    Вчитель:  Уряд свідомо приховував наслідки голодомору, прагнув замаскувати сліди власного злочину, переселяючи у спустошені села України  селян з інших регіонів СРСР. Масове переселення в Україну розпочалося восени 1933 року. З листопада по грудень 1933 року в Україну було відправлено з Білорусії- 40, із Західної області – 51, Іванівської – 24, Центральної чорноземної області – 43 ешелони з колгоспниками  та їхнім майном. Це було своєрідне «велике переселення народу». Його мета -  заселення спустошених голодом сіл.

  Учень:   Для переселенців до Одеської, Харківської, Донецької та Дніпропетровської областей було підготовлено 20306 хат. Переважна кількість переселенців, які побачили жахливі наслідки голоду, залишили Україну. Переселяли і селян безпосередньо в Україні, особливо з деяких північних районів у південні, що найбільш вимерли від голоду.

            Передбачалося переселити в степові райони республіки 22 тис. родин, а 25 жовтня 1933 року Раднарком СРСР зажадав від уряду  України ще 16 тис. селянських господарств.

  Вчитель: Голод 1933-го чорніє великою плямою на демографічній карті України, втрат від цього ще не вдалося повернути - ні матеріальних, ні тим більше людських.

Закінчився урок.  В німій тиші учні й вчитель запалили свічки і хвилиною мовчання вшанували пам'ять жертв сталінського голодомору.

          Кажуть, що історії властиво повторюватися. Наше завдання зробити так, щоб таких трагедій більше не було. Занадто болить і досі незагоєна рана втрат, надто турбує нас запалена від спогадів пам'ять тих, що залишилися в живих. Україна і досі змиває кров невинних жертв. Дуже багато лиха довелося витерпіти нашому народові.

        Невже ж він не має права на щастя?