Ти-вічний біль, Афганістан

Мета: ознайомити учнів з однією із трагічних сторінок сучасної історії України; донести до юних сердець, що будь-яка війна-безумство, катастрофа для людства; виховувати у дітей почуття патріотизму, поваги та шани до своїх співвітчизників-воїнів-інтернаціоналістів, доброту, уміння співпереживати, гуманне ставлення до воїнів-інвалідів.

Вчитель: Дорогі діти! Сьогодні ми зібралися, щоб пригадати одну з трагічних сторінок історії нашого народу, пригадати події, які донедавна були маловідомі. Наш урок присвячується вшануванню подвигу воїнів, які в далекому Афганістані виконували свій інтернаціональний обов’язок.

Учень:                       Ти-вічний біль, Афганістан,

                                    Ти – наш неспокій.

                                    І не злічить глибоких ран

                                    У борні жорстокій.

                                    І не злічить сліз матерів,

                                    Дружин, дітей –

                                    Не всі вернулися сини

                                    Із тих ночей.

Учениця: 15 лютого 1989 року радянські війська були повністю виведені з Афганістану. Тепер цей день відзначається в Україні як День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

Вчитель: Ніхто не забутий, ніщо не забуто. Та щоб не забувати, треба пам’ятати, а щоб пам’ятати, треба знати.

                  Так сталося, що 28 років тому, 25 грудня 1979 року, частина обмеженого контингенту радянських військ ступили на землю багатостраждального Афганістану. Україна тоді входила до складу Радянського Союзу, і тому наші солдати теж стали учасниками воєнних дій.

Учениця: «Нема більшої любові, ніж та, коли поклав душу свою за друзів своїх»,- сказано в Євангелії. Тож наші хлопці віддавали своє життя, вважаючи, що захищають інтереси дружнього афганського народу.

Учениця:           Минають дні, ідуть роки,

                            Життя листки перегортає,

                            А біль Афгану – навіки,

                           В душі чомусь не замовкає.

Учитель: Що ж це за країна, яка завдала так багато болю?

Учень: Афганістан –держава, розташована в Південно-Західній Азії. За площею вона майже така, як наша Україна. Але кількість населення утричі менша. Це тому, що Афганістан - це 70% гірської місцевості. З бідною рослинністю, це хребет Гіндукуш з найвищими у світі вершинами. Понад80% населення проживає в аулах у злиднях. 20%- ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність належної медичної допомоги, масова неписьменність та висока смертність. Але не тільки це…

Вчитель: Афганістан увійшов якщо не в кожну родину, кожний дім, то в кожне місто, кожне село-це вже напевно. Більше двохсот чоловік ( 262) із Зміївського району виконали свій інтернаціональний обов’язок. Всі вони нагороджені пам’ятними медалями, 41 чоловік-бойовими медалями і орденами. Серед них: Владислав Володимирович Бочка, Василь Іванович Терещенко, Михайло Якович Шиляєв, Михайло Валерійович Канівець, Володимир Іванович Шовчко, Борис Михайлович Челапко. Але не всім вдалося повернутися. Назвемо ж імена воїнів, наших земляків, які загинули на землях Афганістану.

Учні:      Доброскок Анатолій Семенович – рядовий, уродженець с. Левківка. Загинув 18 лютого 1985 року при виконанні бойового завдання. Нагороджений орденом Червоної Зірки, посмертно.

                 Кочура Юрій Олександрович – рядовий, уродженець м, Змієва. Був тяжко поранений і помер від ран 29 квітня 1986 року. Нагороджений орденом Червоної Зірки, посмертно.

                Лустов Володимир Миколайович  - рядовий, уродженець сел. Комсомольське. Загинув 2 жовтня 1983 року при виконанні бойового завдання. Нагороджений орденом Червоної Зірки, посмертно.

                Тимченко Віктор Григорович – рядовий, уродженець с. Тимченки. Загинув 12 жовтня 1984 року при виконанні бойового завдання. Нагороджений орденом Червоної Зірки, посмертно.

                 Ципляк Валерій Іванович – молодший сержант, уродженець Ворошиловградської області. Загинув при виконанні бойового завдання 18 серпня 1985 року. Нагороджений орденом Червоної Зірки, посмертно.

                 Чефранов Павло Петрович – рядовий, уродженець с. Першотравневе. Загинув на посту 7 серпня 1981 року. Нагороджений орденом Червоної Зірки, посмертно.

Вчитель: Вшануємо пам'ять загиблих воїнів хвилиною мовчання.

                            (вчитель запалює свічку)

Вчитель: Сьогодні матері загиблих відчувають провину перед своїми синочками: мало приділяли уваги, мало тепла, всього мало…  Кажуть ще, що помирають молодими найкращі. Найкращим в пам’яті кожної матері залишився її син. Життя завжди жорстоке до всіх матерів. Протягом всієї історії доводилось втрачати їм дітей у війнах політичних, релігіозних. Хто зрозуміє таке горе? Тільки така ж мати.  Мати загиблого Юрія Кочури Катерина Федорівна говорила: « Після смерті дитини життя закінчилось, залишилось існування». Юра йшов впевнений у своїй правоті, просив: «Бережіть бабусю. Прийду-щоб жива - здорова була». Бабусі вже скоро 95 років, а уважного, чуйного Юри давно вже нема…

Вчитель: Не люблять «афганці» говорити про свої подвиги. Відмовився від нашого запрошення прийти до школи воїн-афганець, наш земляк І. Журавель, але надав нам лист-спогад, який пропонуємо вашій увазі.

Учень:(читає листа) В Афганістані знаходили спільну мову і росіяни, і українці, і узбеки, і казахські німці і цигани. Хлопці призову і 59-го, і 70-го однаково страхували один одного. Знали, підведеш - загинеш і сам, і товаришів загубиш. Вбитих завжди забирали, незважаючи на небезпеку. Дідівщини, такої, як в мирний час не було-лише жорстока дисципліна. Винний-відповідай, віджимайся 150 разів тощо.  Бо кожний промах коштує життя, і не одного. Війна є війна. Там одразу стає ясним, чого ти вартий. Незрозуміло сьогодні багатьом, чому раніш було: підеш в армію-ти молодець «мужик», а сьогодні ж навпаки. Запальні, юні комсомольці, хворі на романтику, патріотизм, йшли не роздумуючи, навіть якщо можна було уникнути долі. Армія нас випробувала, навчила вбивати, захищатись будь-яким способом.  Навчились стріляти з будь-якої зброї, падати правильно, розрізняти міни: у дерев’яних, пластикових корпусах, з пневматичними, натяжними і подвійними детонаторами, установленими на невилучення. Не завжди було ясно, звідки стріляють, темніло рано. Вдень-до +50, а тільки сховається сонце –холодно і в шинелі.

Вчитель: Минув час. Нове керівництво Радянського Союзу на чолі з М. Горбачовим визнало помилковими рішення попередників, і з кінця 1986 року почалося поетапне виведення радянських військ з Афганістану.

Учениця:                         

 «Ошибка была,-

Нам сказали сейчас.-

Ошибка. Неверно решение было»

А парни ушли выполняя приказ,

Их матери плакали, волками выли.

Их траур сжигал своим черным огнем,

Им слезы глаза разъедали, сушили.

Им врали великие вместе с вождем.

Им в цинках домой сыновей возвратили.

«Ошибка была»,-

Так сказали сейчас.

Два слова. Как пуля ударили в сердце.

Всего лишь ошибкой для нас был приказ,

А жизнь замешали на крови, на перце.

Ошибка была.

Ну, а как же быть нам?

Как жить, когда годы – не жизнь, а ошибка?

И горько, и больно отцам и сынам,

И трудно увидеть вам наши улыбки.

Вчитель:  Майже 10 років помилкової війни. Чим же стала для нашого народу ця фатальна помилка?

Учень: Сьогодні в Україні проживає 150 тисяч учасників війни в Афганістані. З них 8 тисяч мають поранення, більше двох з половиною тисяч одержали інвалідність. Стало вдовами 550 молодих жінок, сиротами – 695 дітей. В Зміївському районі проживає 11 інвалідів «афганської» війни.

Вчитель: Війна… . Це слово звучить як постріл. Де війна, там сльози, горе, смерть. Страшно, що слово «війна» - жіночого роду. Ще важче усвідомлювати, що в цій війні брали участь молоді, красиві дівчата, яким треба було кохати, продовжувати життя. Але «афганські мадонни» розділили цю гірку долю  з українськими солдатами. Тисячі поранених врятували жіночі руки на цій війні. І недаремно в «афганських» піснях  солдати, звертаючись до жінок, співали:

Ты, сестричка в медсанбате,

Не тревожься, Бога ради.

Мы до свадьбы доживем еще с тобой…

Учениця: Послухайте фрагмент листа медичної сестри Олени Говорової, який вона писала з Кабулу у  1980 році. «Мама! Коли я приїду, ми обійдемо з тобою весь Київ і ніколи не будемо розлучатися».

Вчитель: Не судилося Олені живою повернутися в рідний Київ.

Учень: У кінці грудня 1979 року В Києві на базі 408-го окружного госпіталю було сформовано першу групу медичних сестер для відправлення в Афганістан. Більшість з них добровільно вирішили поїхати на війну. Особливий десант із 28-ми сестер милосердя. Вони були першими. Надзвичайні випробування випали на їх долю – першими обживати чужу землю, виконувати бойові завдання і… бачити страшне каліцтво, смерть, смерть, смерть…

Учень:   (на фоні музики)

Сестренка, довези до медсанчасти!

Ваш вертолет немного опоздал.

Наш экипаж разорванный на части,

И я на две ноги короче стал.

Наш БТР, как видно, по злосчастью,

По воле рока на фугас попал.

Сестренка, довези до медсанчасти,

Меня еще никто не целовал!

Я слышал, есть отличные протезы,

А в госпитале – нужные врачи.

Пусть режут, если будет что отрезать,

Ты только к вертолету подтащи.

Мне умирать, ей - Богу, рановато…

Сестричка, умоляю, дотащи!

Учитель: Спогади, спогади, спогади… . Одним із найтяжчих спогадів війни є полонені та ті, що безвісти пропали. Рідні, близькі, друзі з надією чекають щасливого повороту долі, чекає Батьківщина своїх синів.

Учениця: Більше ніж 3 тисячі днів горя та потрясіння, мужності відійшли в історію. Але незважаючи на роки, що минають, ми завжди будемо пам’ятати подвиг наших воїнів, подвиг тих, хто у свої неповні 20 років дивився в обличчя смерті. Війна ніколи не закінчується тоді, коли замовкає зброя. Вона триває у душах тих, хто брав в ній участь. Але в Афганістані солдати думали не про це. Там вони думали про своїх близьких, рідних, коханих, про свій дім, про свою батьківщину. Вони не мріяли про майбутнє, бо їм необхідно було вижити, вистояти страшний вихор війни, повернутися додому. І вони повернулися.

Вчитель: ми живемо в мирний час, і хочеться сподіватися, що так буде завжди. Але ми пам’ятаємо тих, хто виконував свій інтернаціональний обов’язок. Символом такої пам’яті у Змієві є пам’ятник воїнам – «афганцям».  І нехай біля його підніжжя ніколи не в’януть квіти.